Про подорож через наш Самбір, згадує “батько української географії”, в найвідомішій книзі, яка були чи не в кожній освіченій родині в Україні, 270 років тому.

mandry_svyatymy_miscyamy   Не дивно, що до “Енеїди” Iвана Котляревського ця книжка була найпопулярнiшою – як сказали б тепер, бестселером №1. Її спочатку вручну переписували з рукопису, а пізніше друковану купляли за великі гроші. Вперше її видав Василь Рубан у Санкт-Петербурзi 1778 року. Як стверджував видавець, в Україні i в сусiднiх губернiях, мабуть, нема жодного мiсця й будинку, де б не було цiєї книжки. Ба бiльше, її переписували по кiлька разiв, благочестивi ж люди з духовних i мирських станiв дiставали її за великi грошi.

  “Немає кращої землi, нiж наша” – такий висновок, після багаторічних подорожей по світу зробив, і описав у своїй книжці, видатний український мандрiвник i фiлософ,  Василь Григорович-Барський, автор книжки “Мандри святими мiсцями Сходу з 1723 по 1747 рiк”.
Ми сьогодні радiємо, що нарештi маємо безвiз, завдяки якому можемо вiльно подорожувати країнами ЄС. А 270 рокiв тому, коли автор закiнчив рукопис,  “безвiз” був скрiзь! Завдяки цьому Василь Григорович-Барський змiг побувати в рiзних куточках свiту i занотовувати враження вiд подорожей на паперi, пише журнал “Історія+”.

  Вiн вiдвiдував святi мiсця в Болгарiї, Польщi, Румунiї, Єгиптi, здiйснив паломництво на гору Афон, острiв Крит i у славетне мiсто Константинополь. Але він не тiльки описував святi мiсця, а й жваво розповiдав про країни Європи, Близького Сходу, Африки.

  Несподiванi наслiдки важкої хвороби

  Василь народився 1701 року в мiщанський родинi, його батько був комерсант. Дiтей у родинi було дуже багато, нам вiдомо, що Василь був третьою дитиною. А його брат Iван, якому в майбутньому судилося стати найвидатнiшим архiтектором українського бароко, – шостою. Родина походила з Подiлля, мiстечка Бара. I мiгрувала, залежно вiд успiшностi продажiв, оселившись 1715 року в Києвi.

  Жили на Подолi – ремiсничому й торговельному центрi мiста, неподалiк Києво-Могилянської академiї, до якої мрiяли потрапити молодi люди з усiєї Схiдної Європи. Василь, який з дитинства був бешкетником, здобув домашню освiту. Батько планував зробити з нього священика. Та, всупереч його волi, юнак став вiдвiдувати навчальнi курси Феофана Прокоповича – тодiшнього ректора Києво-Могилянської академiї, вiдомого богослова, поета, математика, фiлософа.

  Григорович-Барський став улюбленим спудеєм Прокоповича. Василевi вдалося “пройти малi школи навiть до риторики”, а у 1721 роцi вiн досягнув “начал фiлософiї” i планував пiти на богословсько-фiлософськi курси.

  Не сталося: через рiк Василь Григорович пiсля сильної зливи важко захворiв та змушений покинути академiю. Хвороба вразила ноги. Ченцi порадили йому їхати до Львова, мовляв, там найкраще лiкування. До всього, найближчий товариш i однокурсник Василя, Юстин Левицький, планував здобути другу вищу освiту у Львiвськiй єзуїтський колегiї. I вже в липнi 1723 року, попри хворобу, друзi вирушили в далеку дорогу.

  Так, його життя було справдi великою мандрiвкою тривалiстю 24 роки! Київ – Острог – Почаїв – Броди – Львiв – Рудки – Самбiр – Лаврiв – Балигород – Кошице – Пешт – Вiдень – Венецiя – о. Корфу – Салонiки – о. Кiпр – о. Патмос – Константинополь – Бухарест – Ясси – Могилiв – Київ. З Венецiї Барський вiдвiдав Рим, iз Палестини – Єгипет i Сирiю, двiчi побував на Афонi.
 

 От як він описує свою подорож через наш Самбір:

mandry_svyatymy_miscyamy2

Видатний мандрiвник i фiлософ Василь Григорович-Барський в своїй книжці “Мандри святими мiсцями Сходу з 1723 по 1747 рiк”, описує свою подорож через наш Самбір

  По сутi, це була перша велика мандрiвка Василя. Щоправда, вона ледь не закiнчилась провалом. Василь утiк з дому, попрощавшись з мамою, поки татусь був у вiд’їздi. Коли ж батько повернувся, то страшенно розсердився i вiдправив посильного на пошуки сина. Той, швидко наздогнавши юного мандрiвника, вимагав повернутись. Але Василь не погодився i передав листа додому. Казав, що просить вибачення за цей вчинок, але вiд своєї мети не вiдмовляється i благає батька зрозумiти його.

  Заговорив зуби єзуїтам

  Нове мiсто Василевi дуже сподобалося, вiн описував його як “славетний Львiв, у якому є кам’янi будiвлi, i чудовi церкви, i дзвiницi, i школи, i чимало освiчених людей”. Та й знайшовся лiкар, який допомiг юнаковi вилiкувати хвору ногу.

  До колегiї їх прийняли без перешкод. Щоправда, київськi хлопцi ввели в оману єзуїтiв, що вони двоє рiдних братiв з мiста Бара – з прiзвищем Барськi. Василь збрехав, що теж, як i Юстин, має вищу освiту, от тiльки диплом загубив дорогою.

  Але не сидiлося друзям на одному мiсцi. Мабуть, на той перiод Василь визначився остаточно: вiн бiльше не сидiтиме на лавi в аудиторiї, а вивчатиме свiт, бачачи все на власнi очi та чуючи своїми вухами. Вiн побуває скрiзь, де тiльки можна, i розкаже про це людям.

  Вiдтак у квiтнi 1724 року Григорович-Барський разом iз другом пiшов на прощу до мiста Барi, щоб поклонитися мощам святого Миколая Чудотворця, а звiдти звернув до… Рима. На це, до слова, вiн має документ вiд єпископа Атанасiя Шептицького(який доречі похований в Самборі), котрий подбав про видання патентiв-свiдоцтв для прощi.

Фото: www.pravoslavie.ru.

  Першим мiстом зупинки Василя та Юстина було Кошице, далi пiшли до Пешта (сучасний Будапешт). Цiкавим виявився Вiдень, де Василь зробив записи про систему охорони мiста, його кам’яну архiтектуру: “Будiвлi однi вiд iнших кращi, бiлi, чистi, багато з них з залiзними гратами на вiкнах i дверях, у мiстах всi нечистоти змиваються водою, вулицi прибранi, мощенi каменем”.

  Вiдзначав вiн i облаштування простору скульптурами, казав, що в готелях “всегда на три днi з ястiєм i питiєм мiсто даєтся”. А обiд у них описував так: “Iдiже єсть таков обичай: в полуднi дають потраву єдину, обаче довольно, но нiкогда же посную, в вечер же дають по укруху хлiба i по мiрной чашi вина”. Зафiксував i те, що пiсля того, як показували патент, до них одразу змiнювалось ставлення на краще, їх сприймали за рiвних.

  Далi в подорожi вони перейшли Альпи й дiстались Iталiї, мiста Барi. Саме тодi дала знати про себе колись хвора нога, у хлопця почалась сильна лихоманка. На бiду, Василь ще й загубив документи. Юстин лишає товариша в лiкарнi “на власну долю” i йде далi. Але як тiльки Василевi стало трохи краще, вiн утiкає зi шпиталю i йде до Неаполя.

  Продовження подорожi до Риму триває, омрiяне мiсто ближче i ближче! Григорович-Барський завiтав до мiста Барi, щоб поклонитися мощам святого Миколая.

  Фото: nbuv.gov.ua.

  Наступне мiсто – Венецiя. Тут вiн бачить карнавал, який так вражає, що “пером iзобразити неможливо, нi оцiнити, нi розпiзнати (осмислити) та зрозумiти”. Але Григорович-Барський робить цiкавi й несподiванi висновки з побаченого. Каже, що таке дiйство дуже коштовне, але вiд того мети нiякої. Адже, крiм витрат, таке свято не дає постiйного задоволення. Вiн вважає венецiанцiв нерозсудливими i щиро радить такi великi кошти вкладати у щось кориснiше, нiж веселощi.

  Далi шлях мандрiвника пролягає на Схiд. Уже зi Венецiї вiн прямує на грецький острiв Корфу, досягає острова Хiос, потiм – Солуня, а далi йде до святої гори Афон. 10 вересня 1726 року Василь вiдплив до Палестини i вирушив до Єрусалима. I вже 29 вересня 1726 року опинився на Святiй Землi.

  Всi люди є людьми

  За спогадами брата Iвана, Василь був “зросту високого, волосся на головi й бородi чорне, обличчям смаглявий, очi гострi, карi, нiс короткий; як одягом, так i мовою i статурою схожий був на грека”. А характер вiдзначав як “вдачi веселої та жартiвливої”.

  “Схожий на грека…” I цiкаво, що у своїх дорожнiх записках Василь Григорович-Барський особливо тепло вiдгукується власне про грекiв. Пише, що саме вони, а ще євреї, найгостиннiше ставились до нього пiд час цiєї нелегкої мандрiвки. А от турки, араби та ефiопи i мито бiльше збирали, i хабарi подекуди вимагали, i навiть били його.

  Григорович-Барський першим з українських паломникiв звернув увагу на етнiчний склад населення країн i характери людей. Утiм, як вiдданий християн, глибоко побожна людина, вiн нiкого не засуджує. I робить висновок, що “всi люди є людьми”.

  Вiн поважає чужi звичаї та релiгiю, пише, що Бог є у всiх, незважаючи на те, який вiн для кожного є. Завжди шукає позитивне в кожнiй людинi, яку зустрiчає на своєму шляху. Осуд у нього викликають лише насильство, брутальнiсть, лайливi слова.

  Фото: en.wikipedia.org.

  Вiн мандрує до Кiпру, Єгипту, де зустрiвся з александрiйським патрiархом Козьмою в Каїрi. Наступна зупинка – Синай, потiм повертається до Палестини й мандрує до Сирiї у Триполiтанiю, у якiй жив два роки у 1729-1731-х. Там вивчив грецьку мову.

  Надалi Василь переїжджає на острiв Патмос, де прожив близько шести рокiв. А вже з 3 травня 1743 року вiн – священик при росiйському посольствi в Константинополi. Та через рiк повернувся на гору Афон. Вона так вразила Григоровича-Барського, що третину його книжки “Мандри святими мiсцями Сходу з 1723 по 1747 рiк” становить саме опис цього святого мiсця. На прохання посла Олексiя Вишнякова Барський описав православнi святинi навколо Афону. Замiтки збагачував схемами й власними малюнками.

  Фото: library.lnu.edu.ua.

  Усе це було ретельно зафiксовано в його дорожнiх записах у формi щоденника i супроводжувалося майже 150 малюнками та схемами – вiн не тiльки описував побачене, а й змальовував краєвиди, плани та фасади примiтних мiсць i споруд, навiть тварин. Дав вiдгуки всiм вiдомим “готелям” того часу. Облаштування простору й комфорту мiста в “комунальних послугах”. Недаремно сучаснi вченi вважають Василя Григоровича-Барського засновником української географiї.

“Нема кращої землi”

  Мусимо зауважити, що попри яскравi враження вiд усiх вiдвiданих країн, Україна для нього – найрiднiша. “Нема кращої землi, нiж наша”, – такого висновку дiйшов мандрiвник. Використанi псевдонiми засвiдчують цю любов якнайбiльше “Василiй Рос”, “Василiй Київський”, “Василiй Барський”.

  Пiсля повiдомлення про смерть батька 1741 року Василь вирiшив повернутись на батькiвщину. Вiдразу зробити це не мiг, бо мав контракт на роботу в Константинополi з росiйським посольством. Договiр закiнчився у травнi 1744 року.

  Григорович-Барський планує повернутись до Києва i працювати вчителем. Нарештi спробувати пожити спокiйнiше, вдома. У вереснi 1747 року через Болгарiю, Валахiю, Молдову, Румунiю та Польщу повернувся до Києва. Дорогою вiн отримав листа з пропозицiєю викладати грецьку мову в Києво-Могилянськiй академiї. Дуже радiв, що зможе працювати у своїй альма-матер.

  Але, щойно прибувши до Києва, наш мандрiвник несподiвано захворiв i невдовзi помер. Мабуть, далася взнаки важка виснажлива дорога. Його поховали в Богоявленському соборi Києво-Братського монастиря.

  От таким був мандрiвник iз Київщини. Росiяни, звiсно ж, “приватизували” цю видатну постать собi й називають “русским писателем-путешественником”. Але факти – рiч уперта. I, читаючи бiографiю та записки цiєї людини, не маємо сумнiвiв, що Василь Григорович-Барський – один iз найвизначнiших дiячiв України XVIII столiття.

Ростислав КАМЕРIСТОВ, журнал “Історія+”.

Залишити коментар