Сьогодні, 28 квітня, трагічна дата – 70 років операції “Вісла”. В Самборі оголошено днем жалоби.

“Простити можемо, але не забудемо!” Ярослав Стех (Наше слово№13, 2017-03-26)

Перед акцією «Вісла» було виселення до СРСР, що разом складає більше 700 тис. виселених українців з наших етнічних зеиель ще з часів Київської Русі.
У 1944–1946 роках проведено акцію виселення українців з Польщі до СРСР. Виселено 487 тис. осіб, найбільше число з територій Ряшівського воєводства — 273 330, потім Люблінського — 193 975 і Краківського — 20 093.
Директор бюро президії Ради Міністрів на конференції в Міністерстві публічної адміністрації в середині 1945 р. так обґрунтовував необхідність виїзду українців: «Ми маємо тенденцію, щоб бути народною, а не національною державою. Ми нікого не хочемо кривдити, але ми хотіли б усунути проблему національних меншостей».
Зважаючи на незначні результати пропагандистської акції, польська сторона вирішила відмовитися від принципу добровільності. До акції направлено військові підрозділи, зокрема, 3-ої, 8-ої і 9-ої дивізій Польського війська, відділи КВБ і ГМ.
Під час виселення мали місце численні пацифікації українських сіл, а також вбивства українських мешканців ВП, відділів підпілля, а також ГМ і КВБ. У ході пацифікації неодноразово доходило до масових убивств українського цивільного населення. Найголоснішим був напад відділу НЗС на село Верховини. Вбито там 197 осіб. До схожих убивств дійшло в місцевостях: Карликів, Малковичі, Завадка Морохівська, Терка, Довжиця, Пискоровичі, Гораєць, Старий і Новий Люблинець та ін.

Методом натиску було також вимагання всіляких свідчень і податків від українського населення. У лютому 1945 р. ряшівський воєвода наказав видати розпорядження, яке обтяжувало українців воєнними свідченнями. Не приховувалося, що «вищезгадане розпорядження мало схилити українців особливо вороже настроєних до поляків, до переселення на схід».

Люди
Депортованих поділено на категорії: А, B, C. Поселяли їх в розосередженні (не могли перевищувати 10% населення), 30 км від воєводських міст, принаймні 50 км від державного кордону. На мешкання призначали будівлі в поганому стані. З документів слідує, що в тодішньому Щецинському воєводстві на 9800 занятих господарств близько 7450 було поважно знищених, у тому близько 3 тис. вимагало відбудови. В Ольштинському на призначених 14 тис. господарств 10 тис. вимагало серйозного ремонту. У Вроцлавському воєводстві українців поміщено в будинках, знищених у 50–70%. Призначено їм також гіршу землю. Ті, які попали до так званих маєтків (пізніші Державні аграрні господарства), не отримали замінного майна і до сьогоднішнього дня несуть наслідки рішення з 1947 р.
Харчова ситуація населення була дуже важка. У 1947 р. перед багатьма особами з’явилася примара голоду. Лише допомога, признана в 1956–1960 роках, поліпшила його матеріальний стан.
Українці були піддані постійному нагляду з боку ГМ і УБ. Стикалися з ворожим відношенням польського оточення (попередньо відповідно проінструктованого). У 40-х роках у рамках залякування населення, а також провокації під криптонімом «C-1» проводилися численні арешти.
З розосередженням українських сімей пов’язувалося те, що заборонялося їм міняти місце проживання. У таємній інструкції від 10 листопада 1947 р. рекомендовано: «[…] свобода руху поселенців з акції „Вісла” принципово має бути обмежена. Зокрема неприпустиме є покидання Повернених земель і повернення на давні території. Догляд за вищезгаданим однак слід залишити відповідній владі публічної безпеки. До них також мусять скластися всілякого роду подання у вищезгаданих справах. […] Крім того, Районний відділ Публічної безпеки має повідомлятися про кожну справу, в якій поселенець з акції „В” звертається до властей загальної адміністрації. Контакт з Повітовим УПБ у справах поселенців з акції „В” має бути постійним і удержаним якомога особисто». У таємній інструкції, що стосувалася принципів розміщання українських сімей, констатовано таке: «Принциповою метою переселення поселенців „В” є їхня асиміляція в новому польському середовищі, слід додати всіляких зусиль, щоб та мета була досягнута. Не вживати по відношенню до цих поселенців визначення „українець”. У випадку переходу з поселенцями на Повернені землі інтелігентського елементу, слід такий безумовно поміщати окремо та здаля від громад, де проживають поселенці з акції „Вісла”».

 Акція «Вісла» — перший транспорт. Станція Щавне-Куляшне, 29 квітня 1947 р.
У «Проекті спецакції „Схід”» від 16 квітня 1947 р. у першому пункті «Завдань» записано: «Остаточно вирішити українську проблему в Польщі».
28 квітня 1947 р. 17 тис. солдатів Війська польського взяли в кільце триста, населених українцями, сіл у Ліському, Сяноцькому, Перемишльському та Любачівському повітах. Підготовлюваних для виселення часто зосереджувано на кільканадцять днів в міні-таборах — полкових збірних пунктах.
Усього від 28 квітня до 15 серпня 140 тис. українців, польських громадян, примусово було переселено з території трьох воєводств південно-східної Польщі, тобто 22 повітів, на північні й західні землі. Поселено їх на території дев’яти воєводств, 71 повіту.
Між 28 квітня і 15 серпня виселено 33 тис. родин із 1244 місцевостей (у тому з колишнього Ряшівського воєводства 85 тис. людей, Люблінського — 44 728, Краківського — 10 510).
На потреби виселення вжито 442 залізничні транспорти. Перший транспорт із депортованими українцями відправився 29 квітня із станції Щавне-Куляшне (Сяноцький повіт). З Перемишльського та Ярославського повітів транспорти із виселеними українцями, відходили зі станцій Переворськ–Горличин та Нижній Ґродзиськ. Частина тих, що виселялися, щоб добратися до залізниці були примушені подолати трасу 50 км.

Знищення
Виселення українців, а також попередні збройні дії привели до девастації і руйнації економіки територій південно-східної Польщі. Багато сіл стерто з лиця землі, інші знищено в понад 50%. У Ярославському повіті повністю руйновано 5612 будинків, Любачівському — 7470, Сяноцькому — 8260, Ліському — 2565 і Горлицькому — 3452. Подібно було в повітах Люблінського воєводства. Залишене українцями майно було розкрадене або спустошене невиселеним населенням, перш за все, польським.
Знищенню піддалося також церковне майно. Покриви, літургійні книги, а перш за все ікони розкрали. Більшість церков спустошено або знесено. З-посеред існуючих після війни 683 греко-католицьких церков у Польщі (6 церков знищено під час війни і боротьби з УПА) тільки частину влада передала Православній (15 до 1966) церкві і Римо-Католицькій (до 1962 лише Перемишльська єпархія цього Костелу користувалася 70 церквами). 34 церквами користувалися як господарськими будинками, головне складами. До 1967 р. у Перемишльській єпархії число існуючих церков поменшало з приблизно п’ятисот до 319, а інші покинуті церкви наразили на свідому й несвідому девастацію. До 1989 р. на території давнього Ряшівського воєводства розібрано, зруйновано або спалено 268 святинь. На території трьох деканатів Перемишльської єпархії Греко-Католицької церкви знищено додаткові 22 святині. Найбільшою українською спорудою, знищеною в результаті акції «Вісла» була церква в Радимні (1961). Церкву в с. Райське Ліського повіту підірвано в 1980 р.
Після акції «Вісла» Римо-Католицький костел перейняв понад двісті греко-католицьких церков.
На території Люблінського воєводства з 507 православних церков до сьогоднішнього дня залишилося 124.

Історія одного села, однієї сім’ї.Терка, сім’я Ярослава Вайди
Село Терка Ліського повіту (ґміна Волковия). У 1939 р. проживало 680 осіб, у тому 570 українців, сто поляків, десять євреїв.
У місцевості кілька разів мали місце злочини на особах української національності. Перший такий випадок стався 29 травня 1946 р., коли солдати ВП убили Михайла Дрожджа (37 р.) і Дмитра Корнаса (25 р.). Поранений Іван Небора помер після двох днів.
8 липня 1946 р. відділ ВОП із Волковиї вчинив різанину понад тридцяти українських мешканців села. Село було пограбоване, частину будинків спалено. Польських мешканців евакуювали. З сім’ї Ярослава Вайди загинули: мама Антоніна, сестра Маруся (5 р.), брат Володимир (3 р.), дідусь Дмитро (84 р.), пасинок дідуся Іван (19 р.).
Трьох братів, що уціліли: Романа, Ярослава і Юліана разом з батьком виселено з села у рамках акції «Вісла». Батька Юзефа (Осипа) Вайду в процесі депортації арештовано 28 квітня 1947 р. і ув’язнено в Явожні. Три брати без батька були вивезені до місцевості Сухань (Щецинське воєводство). Батька звільнено з табору в січні 1949 р. Разом із Вайдами депортовано з Терки 64 українські сім’ї, тобто 325 мешканців села. До СРСР у 1944–1946 роках виселено тринадцять сімей.
Мешканців села поселено в місцевостях: Святе б. Старґарду-Щецинського, Страхоцин, Тихово, Кромпєль, Жуково, Носово, Можичин, Жарово, Хлебувек, Клемпіно. Тепер колишні мешканці села, а також їхні нащадки мешкають у місцевостях, до яких були депортовані в акції виселень до України (у 1944–1946 роках) та акції «Вісла» в: Старґарді-Щецинському, Щецині, Ольштині, Ґданську, Перемишлі, Львові, Києві, Нью-Йорку, Торонто.
У селі Терка повністю знищено церкву, дзвіниця пам’ятника піддається знищенню, тому що нинішній власник (римо-католицька парафія в Полянчику) незацікавлений збереженням об’єкту. Недавно навколо церкви прорізають дерева, які юридично захищаються, що може призвести до цілковитого краху дзвіниці.
графіка Андрія Степана

Концтабір Явожно
23 квітня 1947 р. Політбюро Польської робітничої партії прийняло рішення про утворення: «фільтраційного табору для підозрюваних українців». Такий об’єкт виник як підтабір Центрального табору праці в Явожні (Горішня Сілезія), філії давнього KL Auschwitz.
«В Освенцимі потяг став на під’їзній колії. Згодом, після боязкого очікування, почався рух. Уздовж потягу ходили військові з якимись списками, заглядали у вагони, вичитували прізвища, а вичитаних кудись забирали. Коли забирані поверталися, показували сліди побиття. Були на допиті». Крім чоловіків, у таборі ув’язнено близько восьмисот жінок (у тому близько 80 вагітних), кільканадцятеро дітей, понад сто людей похилого віку й калік. Серед них були також поляки, арештовані в ході акції «Вісла».
В’язнями стали також 27 священиків (22 греко-католицьких і 5 православних). Один зі священиків у період Першої світової війни був в’язнем австро-угорського концтабору Талергоф б. Ґрацу, в період окупації перебував в ув’язненні гітлерівців. Більшість священиків були в старшому віці, деяким виповнилося сімдесят років. Жоден із отців не був у таборі на підставі судового вироку. На арештування жодного з них не була видана прокурорська санкція.
У результаті знущання й голоду померли 162 особи. Для всіх ув’язнених табір став травмою до останнього дня життя.

  Документи і матеріали зібрав і опрацював Igor Hałagida, м.Варшава

“Наше слово” – газета українців в Польщі.

Залишити коментар

Коментування закрито.