Ми тут жили ще до часів потопу…

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Живи собі, уходжено і сито.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми плуг, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.
Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький стан у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.
Живи собі. Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір.
Так, ми в ґешефтах – і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть,
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.
Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний День воздасться всім ущерть:
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував на смерть…
Життя мина… Усі ми перебудем:
Хто – при бандурі, хто – при гамані.
А що вже по собі залишим людям,
Судити не тобі, і не мені.
Відкриті наші предківські чертоги
Усім, хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром! Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі!
У кожного – свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі,
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця – в небі журавлі.
 
Борис Олійник.

Залишити коментар

Коментування закрито.