Леся Українка, про що не пишуть в підручниках. До 150-річчя видано 14-ти томник її нецензурованих творів. Подаємо посилання для скачування.

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

L_Ukrainka1  Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді вирішили дослідити команда http://uchoose.info? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

Шляхетна дама

Одним із дієвих методів віднадити від української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При згадці про укрліт в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі не оселянювали все українське.

У цьому контексті справжня, а не підручникова Леся Українка, руйнує багаторічні потуги зобразити нас неповноцінними. Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.   

Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

Ці люди не працювали фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і подорожі. Отже, вони мали час задуматися не лише над матеріальним, тому були творцями й активними учасниками «Старої громади». Не дивно, що їхні діти стали засновниками «Плеяди». І якщо «Стара громада» – це про національне, коли хочете – етнографічне, то члени «Плеяди» збиралися вже читати, перекладати й обговорювати Ґете, Мольєра та Шиллера. Водночас, вони не були відірвані від національного контексту, але вже не мали того романтичного замилування минувшиною, дивлячись на неї з точки зору своєї доби.

«Плеяда», поміж іншим, уклала, як казала Українка, «програмку книжечок по історії», де вона «взяла Хмельниччину, Слав[инський] — київський княжий період від Володимира, Людя — Галицьке княжество». Один лист Лесі Українки Михайлу Кривинюку показує, що саме вона ставила собі за мету, беручись за цей освітній проєкт «для народу»: «Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може, моя компіляція послужить хоть якимсь «противоядием» тим брошуркам про Хмельниччину і «возсоединение», що служать досі єдиною історією України на «народных чтениях» і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв’язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами». Ну чим не нинішня протидія російській пропаганді і популяризація євроінтеграції?!

Тож Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображали в СРСР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – «Українському Парнасі»), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.

Міська євроінтеграторка

Попри відому ще дитячу любов до Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, «від отельово-ресторанного життя», – воно не було їй чуже. Її подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: «… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…» Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11: «…хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в отелі, бо не залежніше».

У Львові, замість трьох, вона провела чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: «… у пьятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в Чернівцях». Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо, теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину швидше. Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.

Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…»

Хай буде нам у 2021 році соромно, що досі сперечаємось у питаннях, на які Леся Українка дала відповідь ще в позаминулому столітті: «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном». Знову ж таки в листі дядькові читаємо, який вона бачить вихід: «Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу».

Безапеляційна патріотка

Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з «Оргії» та «Боярині» комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): «Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки».

Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: «Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце».

Письменниця закликала не обмежуватися російською літературою і контекстом (до Драгоманова з Відня, 1891): «…недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська». А ось що вона пише в березні 1902 року сестрі Ісидорі із Сан-Ремо : «Було тут «утро», що врядили приїжджі росіяни з Ніцци, але таке погане, що не тільки акторам, а навіть публіці було сором і ніяково дивитись одним на других… І програма така, як я не люблю, все якісь уривки, qui n’avaient ni queue ni tête (без початку і кінця – ред.). Ми всі дуже жалували, що пішли (нас затяг лікар і одна з актрис, ніяково було не піти), і ми з Наташею дали урочисте слово перед лицем вічного моря, що більш ми за границею на жадні російські «благоглупости» не підемо, хоч би нас на ретязі тягли».

Звісно, таке ставлення до метрополії не було безпідставним і суто емоційним. Це було природнє ставлення патріотки поневоленої країни до свого окупанта, але не більше: «Я не знаю, звідки пішла ся слава, що я така ненавидна націоналістка? Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инш[их]…» (лист до Кривинюка М.В., 1897).

Коли Володимир Винниченко погрожував перейти в російську літературу, яка, мовляв, оцінить його талант краще, –  Леся Українка сприйняла це дуже болісно. Здається, в тій же «Оргії» (де «Рим ходив у Грецію до школи») вона звертається саме до нього: «Ти не продався, — гірше!  Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче. Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?» І це при тому, що сама Українка казала про себе як про «почитаєму, але не читому». Аудиторія у неї з`явилася вже після смерті – у 20-х роках, коли Микола Зеров у 1926 році сказав, що, нарешті, виріс читач для Лесі Українки.

Інтелектуалка

Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала й однією з небагатьох сучасників розгледіла масштаб генія Гауптмана, чиї твори вабили письменницю саме інтелектуальністю. Вона казала, що його п`єси «сповнені думки». Зрештою, «Лісова пісня» написана поверх його «Потопленого дзвону». Маючи Гауптмана за взірець, письменниця була дуже критичною до себе та колег: «Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».

Багато вчителів української літератури будуть шоковані, проте Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…»

Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово «модернізм» у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

Феміністка

Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. «Камінний господар» – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.

Femme moderne бачимо і в драмі «Блакитній троянді», яку називали «дамською», вказуючи на її «безнадійний песимізм та безоглядний розпач». Старий лікар Проценко констатує, що «між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб». Ідеться про істерію, якою «хворіє» героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач. 

Ви, певно, чекаєте, коли ж буде полуничка про Ольгу Кобилянську? А її не буде. Їхнє листування, справді, дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається, вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.

У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.

Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну з її тілом несли жінки.

Ukrainka-14


Том 1. Драматичні твори (1896-1906)

Редакторка тому: Тереза Левчук
Передмова: Елеонора Соловей
Упорядкування, коментар: Світлана Кочерга, Олександра Вісич, Раїса Тхорук

Том 2. Драматичні твори (1907-1908)

Редакторка тому: Марія Моклиця
Упорядкування: Світлана Кочерга, Олександра Вісич
Коментар: Віра Агеєва, Олександра Вісич, Світлана Кочерга

Том 3. Драматичні твори (1909-1911)

Редакторка тому: Тетяна Данилюк-Терещук
Упорядкування: Сергій Романов, Надія Колошук, Олена Кицан
Коментар: Сергій Романов, Надія Колошук, Олена Кицан, Ірина Щукіна, Віра Агеєва
Підготовка нотних текстів: Ірина Щукіна

Том 4. Драматичні твори (1912-1913)

Редакторка тому: Світлана Кочерга
Упорядкування, коментар: Марія Моклиця, Вікторія Соколова

Том 5. Поетичні твори. Ліро-епічні твори

Редакторки тому: Олександра Вісич, Світлана Кочерга
Передмова: Сергій Романов
Упорядкування, коментар: Сергій Романов, Олена Кицан, Марія Моклиця, Тетяна Данилюк-Терещук, Вікторія Сірук, Віктор Яручик

Том 6. Художня проза

Редакторка тому: Віра Агеєва
Передмова: Ольга Полюхович
Упорядкування, коментар: Світлана Кирилюк, Вікторія Сірук

Том 7. Літературно-критичні та публіцистичні статті

Редакторка тому: Віра Агеєва
Передмова: Марія Моклиця
Упорядкування, коментар: Марія Моклиця, Надія Колошук, Тереза Левчук

Том 8. Переклади: поезія, проза, драма, публіцистика та інше

Редактор тому, передмова: Максим Стріха
Упорядкування: Олена Маланій, Оксана Бєлих, Людмила Бондарук, Ірина Біскуб, Вікторія Сірук, Вікторія Соколова
Коментар: Ольга Полюхович

Том 9. Записи народної творчості. Пісні, записані з голосу Лесі Українки

Редактор тому: Сергій Романов
Передмова: Юрій Громик, Тетяна Данилюк-Терещук, Лариса Семенюк
Упорядкування, коментар: Юрій Громик, Тетяна Данилюк-Терещук, Лариса Семенюк, Ірина Щукіна
Підготовка нотних текстів: Ірина Щукіна

Том 10. “Стародавня історія східних народів”. Виписки з книг. Нотатки та інше

Редактор тому: Юрій Громик
Передмова: Олена Огнєва
Упорядкування: Антоніна Радько, Олена Огнєва, Ірина Біскуб, Оксана Бєлих, Людмила Бондарук, Лариса Семенюк
Коментар: Олена Огнєва, Віталій Приймаченко, Олена Романова, Дмитро Бурба, Антоніна Радько

Том 11. Листи (1876-1897)

Редакторка тому: Світлана Кочерга
Передмова: Віра Агеєва
Упорядкування: Валентина Прокіп (Савчук)
Коментар: Валентина Прокіп (Савчук), Віра Агеєва

Том 12. Листи (1898-1901)

Редакторка тому: Ольга Полюхович
Упорядкування: Валентина Прокіп (Савчук)
Коментар: Валентина Прокіп (Савчук), Віра Агеєва

Том 13. Листи (1902-1906)

Редактор тому: Юрій Громик
Упорядкування: Валентина Прокіп (Савчук)
Коментар: Валентина Прокіп (Савчук), Віра Агеєва

Том 14. Листи (1907-1913)

Редактор тому: Сергій Романов
Упорядкування: Валентина Прокіп (Савчук) 
Коментар: Валентина Прокіп (Савчук), Віра Агеєва

Едиційна команда додрукарської підготовки
Відповідальний: Ростислав Семків
Художня концепція: Ростислав Лужецький
Дизайн макета: Микола Ковальчук
Дизайн обкладинки: Віталіна Лопухіна
Коректори: Алла Костовська, Дарія Мацола, Іванна Урда, Ірина Курганська, Ольга Погинайко, Віктор Іщенко, Вероніка Вишневська, Олеся Павлишин, Оксана Щур, Катерина Рудик, Оксана Плаксій, Юлія Підмогильна, Наталія Мацибок-Стародуб
Верстка: Дарія Мацола, Лідія Кравченко, Олена Нужна, Наталія Патола, Микола Ковальчук, Віталій Бугара, Дарія Мацола, Ірина Осадчук, Михайло Федишак, Олександр Петік

Оформлення вихідних відомостей: Книжкова Палата України

Поки тривала підготовка макетів, УІК оголосив тендер на друк, згідно з Законом про публічні закупівлі. На жаль, тендер в кінці 2020 року не дав бажаних результатів: першого разу подалася лише одна друкарня, і за правилами його довелося оголошувати наново. Але невблаганно наближався кінець року, а з ним надія на вдале завершення  проєкту. На щастя, заступник директора УІК Степан Недашківський та керівник відділу МТЗ Олег Якубівський знайшли вихід: оголосили тендер в кінці 2020 року, а переможця визначили вже у 2021. Назвавши найнижчу ціну – 2,6 млн грн, що на 0,9 млн грн менше за найближчого конкурента, на аукціоні перемогла київська друкарня “Від А до Я” (випусковий менеджер Іван Брижатенко).

І ось зусиллями всіх вищеназваних  маємо результат, який сьогодні презентуємо:

14 томів нецензурованих текстів 
9 448 сторінок 
6 245 297,74 грн замість 10 000 000 грн бюджетних коштів
1500 примірників 
4164 грн собівартість комплекту, одного тому – 297 грн

Чи можна було надрукувати більший наклад, якщо виявилася економія? Так, але ні, тому що ⅔ заощаджених коштів зникли в кінці минулого фінансового року. А змінювати умови тендеру і замовляти більший наклад ми також не мали права: треба було скасовувати попередній і оголошувати новий тендер, знаючи, що друк коштуватиме дешевше. Але тоді ми б не встигли до сьогоднішньої  річниці нашої Лесі.

Весь наклад буде безкоштовно переданий  до публічних бібліотек, закладів вищої освіти, академічних та музейних установ, у дипломатичні представництва України в інших державах для їх подальшої передачі до національних та університетських бібліотек  для популяризації творчості та постаті Лесі Українки. 
Доставка займе кілька місяців, тому що необхідно провести тендер і обрати логістичну компанію. Або знайдуться охочі доставити раніше власним коштом, за що будемо безмежно вдячні.
Тим часом, усе видання доступне для дослідників, шанувальників на сайті: https://ubi.org.ua/uk/activity/tvory-lesi
Видавці можуть використовувати нецензуровані тексти для майбутніх видань і додрукувати наклад власним коштом,  попередньо погодивши це з Волинським національним університетом імені Лесі Українки. 
Чи ж не прекрасний взірець шанобливого ставлення і ефективного використання бюджетних коштів?

І, насамкінець,  фрагмент з нашого видання:
238. До О.П.Косач (сестри)
24 липня 1913 р. Сурамі
Цілую. Леся

Її останній лист.
Вона цілує нас. 
Ми читаємо, любимо, шануємо, звіряємо з Нею своє життя.

Залишити коментар

Коментування закрито.